І. П. Котляревський
та його "Енеїда"
(до 225 річниці першого видання поеми).

                                                                        «Енеїда» – найголовніший твір Котляревського, який він писав протягом багатьох років, постійно                                                                                вдосконалюючи. Першу його частину він написав ще у 90-х роках ХVІІІ ст., будучи семінаристом                                                                                     Полтавської духовної семінарії, «перелицювавши» твір Вергілія. Тоді автор поеми ставив собі за                                                                                   головну мету  написати твір, який би піднімав настрій товаришів під час черговий вечірніх                                                                                             посиденьок та задовольняв би їхню естетичну потребу розважитися, посміятися. Однак пізніше, вже після Наполеонівської війни, Котляревський зрозумів, що «Енеїду» треба продовжувати писати не як забавку для вечірніх посиденьок, приватного читання, а як повноцінний літературний твір, що має героїчну історію. Поема відразу ж почала поширюватися в рукописних списках і мала величезний успіх навіть серед вельмож, які зневажали «мову покоївок та конюхів»; вона була в бібліотеках найвідоміших людей того часу, навіть в особистій бібліотеці Наполеона.

       Тогочасна цензура досить легко пропустила «Енеїду», вважаючи її суто розважальним твором і абсолютно не помітивши в ній всього політичного підґрунтя, адже Котляревський, перелицювавши сюжет твору давньоримського класика Вергілія на український лад, переносить читачів у ХVІІ століття; троянці здебільшого асоціюються із запорожцями: після поразки у війні з греками вони покидають рідну землю, як і козаки, що були змушені мандрувати по світу після руйнування Запорізької Січі; в образі Юнони, яка переслідує Енея і троянців, дослідники вбачають одіозну російську царицю Катерину ІІ – саме за її наказом 16 червня 1775 року була знищена Запорізька Січ.

       Зі сторінок «Енеїди» віє духом козацької вольниці. Котляревський кілька разів використовує слово козак: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак», «Вам треба перше придивитись, який то єсть Еней козак». Неодноразово згадується Запорізька Січ: «Здається, був ти не брехливий, таким тебе зна наша Січ». Автор подає у творі опис козацького війська, називає козацькі полки, згадує гетьманів, вкладає в уста троянців козацьку пісню, перелічує різні види зброї: фузій, флінта, булдимок, яничарка, ратища, гаківниця, палаші, келеп. В образах троянців І. Котляревський змалював українських козаків-запорожців, які вміють тримати в руках зброю і постояти за честь Вітчизни.

       Крім того, «Енеїда» з'явилася в епоху, коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури. «Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині в “малоросійське дворянство”, а в більшій – у кріпаків і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! – відповіла на це питання поема Котляревського» – такими словами описує значення «Енеїди» український літературознавець О. І. Білецький.

       «Енеїду» також називають енциклопедією українознавства, адже автор поеми, розповідаючи про пригоди троянців, відтворює не тільки характери, побут, звичаї українців, їхній одяг та кухню, а й описує типовий склад тогочасного українського суспільства. «Поема Котляревського, – писав Максим Рильський, – самобутній і глибоко національний твір, де стародавніх троянців і латинян переодягнено в жупани і кобеняки українського козацтва ХVІІІ ст., в каптани й мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси «халтурного роду» – духовенство, де широким пензлем змальовано побут тогочасного панства, що замінило собою Верґілієвих олімпійців».

       Письменник, відійшовши від античних традицій, показав українців у типових обставинах їхнього життя, замінивши при цьому римські імена на українські. Зокрема в пеклі Еней зустрів: Панька, Терешка, Шелідюна, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Іська і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса... Жодного античного імені.

       «Енеїда» знайомить читача з національним вбранням українців: жіночим і чоловічим, селянським і панським, буденним і святковим. Юнона, збираючись їхати до Сола, «сховала під кибалку мичку», «взяла шнурівку і спідницю». А Венера, відправляючись до Зевса, «взяла очіпок грезетовий і кунтуш з усами люстровими». На Дідоні бачимо: «…кораблик бархатовий, спідницю і корсет шовковий, запаску, червоні чоботи, хустку з вибійки». Венера, як і личить богині, на поклін до Нептуна їде у розкішному ридвані. Кіньми править машталір, який був «Вбраний в білу свиту Із шаповальського сукна, Тясомкою кругом обшита, Сім кіп стоялася вона. Набакир шапочка стриміла...»

       Не менш масштабним також є список українських страв, які подавалися в полив’яних мисках і кленових тарілках. Троянці споживають лемішку, книш, зубці, шпундру, квашу, путрю з молоком… Такий перелік  свідчить про надзвичайну обізнаність автора щодо народного побуту та ук­раїнської національної кухні зокрема. Цікавий факт: дослідники встановили, що у «Енеїді» згадано більше українських страв, ніж у спеціальній праці Миколи Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», виданій 1860 року, а саме - 175 страв.

       У поемі також подано відомості про давні танці та ігри: свиня, панас,  ворона, горлиця, журавель, хрещик, паця, хлюст, жгут, тісна баба; звучать українські народні інструменти (бандура, сопілка, дудка, скрипка тощо); лунають пісні запорозьких козаків: про П. Сагайдачного, Запорізьку Січ, Полтавську перемогу тощо.

       Іван Петрович показав себе прекрасним знавцем народних обрядів заклинання, лікування та чаклування. «Енеїда» – етнографічна енциклопедія, за якою можна вивчати народне життя того часу, бо є тут докладні описи вечорниць, поминок і похорону, ворожіння. Особливо часто звертається Котляревський до відтворення обрядів заклинання, лікування й чаклування, якими користувалися ворожки та знахарі. Венера скаржиться Нептунові, що пожежею на флоті Еней був так наляканий, що «насилу баби одшептали»; Невтес радить Енеєві «заплювати горе»; стара баба  Яга, яка жила в лісі, уміла, за народними повір’ями, допомагати людям, ворожити на зорях, шептати од заушниці, виливати переполох, одганяти зурочення, замовляти гадюк.

       Крім того, автор, підкреслюючи багатство української природи, перелічує назви різноманітного зілля: васильки, папороть, шавлій, петрів батіг, конвалію, любисток, просерень, чебрець, інші трави.

       «Енеїда» – це твір, де Іван Петрович Котляревський, добре знаючи українське народне життя, зумів його тонко передати як з допомогою мовних засобів, використовуючи рідну полтавську говірку, так і з допомогою символів національної історії. А ще – автор, прикриваючись ширмою гумору, розповів про незламність козацького духу навіть після однієї з найбільших трагедій України –  ліквідації Запорозької Січі.

       «Енеїда» писалася Котляревським біля тридцяти років. Перші три частини її були завершені в 1794 – 1795 рр. Можливо, що тоді автор ще не наважився опублікувати свою поему. Але вона поширювалась у багатьох рукописних копіях. За однією з таких копій у 1798 р. в Петербурзі з’являється перше видання поеми під назвою «Малороссийская Энеида в трех частях» (на титульній сторінці «Энеида на малороссийский язык перелицеванная И. Котляревский») з присвятною сторінкою: «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Надрукована вона була з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М. Й. Парпури, який мешкав на той час у Петербурзі і був відомий своєю видавничою діяльністю (він завідував друкарнею медичної колегії). До речі, М. Парпура сам склав і додав до поеми словник «малороссийских слов», яким пізніше скористався Котляревський, значно поширивши його для свого власного видання «Енеїди».

       У 1808 р. у Петербурзі вийшло в світ друге видання «Енеїди», яке повторювало перше. Видав поему на цей раз І. Глазунов. Обидва видання з’явились без відома І. Котляревського і, звичайно, не могли задовольнити автора. У 1809 р. Котляревський випускає нове, третє видання поеми з дещо зміненою назвою: «Виргилиева Энеида на малороссийский язык преложенная И. Котляревский». На титулі сам автор вказав: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий». Поема має присвяту: «С. М. К…ю усерднейше посвящает сочинитель». Це присвята Семену Михайловичу Кочубею, губернському маршалкові. У цьому виданні була вперше надрукована четверта частина поеми.

       В «Уведомлении», що передує тексту поеми, Котляревський писав: «Энеида, на малороссийский язык мною преложенная, в 1798 - 1808 годах была напечатана без моего ведома и согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками и опущениями, случившимися от переписки, а сверх того и издававшие многое в ней по-своему переделали и почти испорченную выпустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе. Благосклонное принятие Энеиды сей от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу преложить и пятую часть».

       Однак п’ята частина, про яку згадує Котляревський в «Уведомлении», як і шоста, були написані ним значно пізніше. У листі від 27 грудня 1821 р. Котляревський, звертаючись до М. Гнєдича з проханням знайти видавців для своєї «Енеїди», писав, зокрема: «Прилагаю при сем еще отрывок из 5-й части. Признаюсь пред Вами, что 5-я часть очень слаба и натянута; в ней случилась сухая материя, которую надобно было чем-нибудь размачивать; я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться».

За життя автора дві останні частини поеми так і не побачили світу, окрім окремих уривків. Два уривки з п’ятої частини було надруковано на сторінках журналу «Соревнователь просвещения и благотворения».

       У Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т Г. Шевченка АН УРСР зберігається автограф уривка шостої частини «Енеїди» Котляревського, написаний на папері з клеймом 1811 р. – в чотирьох невеликих зошитах.

Незадовго до смерті Котляревський продав «Енеїду» харківському видавцеві О. Волохінову, який і опублікував її в повному обсязі в Харкові в 1842 р. під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревский». Це було перше повне видання поеми, підготовлене до друку автором. Текст «Енеїди» подається за цим виданням.